Вже давно спростована думка, що у війни не жіноче обличчя. Різні судьби спіткали жінок у воєнні роки: дружина, мати, воїн, підпільниця, військовополонена... Нашій землячці, 98-річній фронтовичці Ганні Степанівні Хоруженко в роки Другої світової війни випало на долю бути медсестрою-рятівницею.
Коли війна увірвалася у життя героїні нашого допису, їй не було й 18-ти років. Спочатку на трудовому фронті дівчина займалася зовсім не дівочою справою: будувала дороги. За якихось 12 кілометрів від лінії вогню!
Після досягнення повноліття та по закінченню медичних курсів Ганна Степанівна обслуговувала поранених у складі військово-санітарного поїзда. В ньому під час війни перевозили та лікували у дорозі поранених і хворих.
– Стільки жахів довелося побачити в тому ешелоні: поранені, обгорілі, контужені військові, серед яких багато цікавих особистостей, художників, музикантів, поступали без кінця і краю. Їм цілодобово надавали допомогу, перев’язували, оперували. Іноді людина не могла говорити, тоді доводилось порозумітися без слів. Складно було дивитися на цілий вагон скалічених війною.
Як розповідає ветеран, робота була організована добре. Поїзд під умовною назвою «Аннушка» всюди пропускали, ніде не затримували. Якщо потрібна була вода, ліки чи перев’язувальний матеріал, зв’язувались з найближчою станцією, залишали заявку – їх забезпечували всім необхідним.
– Годували поранених і хворих краще, ніж солдат. Давали хліб, масло, в обід – м’ясо. Заходиш до військово-продовольчого складу, а там в чанах стоїть квашена капуста, засолені зелені помідори, огірки, тушонка.
Часто жінка слухає новини про сьогоднішню війну та бідкається, що організація зовсім ніяка. Коли безсоння не дає їй зімкнути вночі зіниці, Ганна Степанівна згадує воєнні роки. Тоді вони чітко знали, що їхній «шпиталь на колесах» всюди чекають, і поранених обов’язково заберуть у тил.
– А як же зараз? Куди їх повезуть, якщо лікарні переповнені хворими через коронавірус? – запитується посивілий живий свідок тієї війни.
За той час, що народ виборював свободу, Ганна Хоруженко побувала на Кавказі, Далекому Сході, у Середній Азії, Криму та ще багато де. Після довгоочікуваної перемоги, коли повернулася до Синельникового, не впізнала рідне місто. Дім – зруйнований, проживати ніде було. Втім, життя продовжувалося – Ганна Степанівна спочатку працювала касиром на ст. Івківка, де їй дали тимчасове житло. Згодом вийшла заміж, також за учасника бойових дій, народили дітей. На жаль, чоловік вже пішов у засвіти.
Знаєте, чим найбільше пишається ветеран? Зовсім не тим, що колись рятувала життя, бо вважає, що так вчинив би кожен. А тим, що подарувала життя своїм дітям, які продовжили його у п’ятьох внуках та чотирьох правнуках, яких вона безмежно любить.
Орися ЛАДАТКО.
Довідково:
У Синельниковому, окрім Ганни Степанівни Хоруженко, залишилось ще два живих учасники Другої світової, які 76 років тому стали творцями Перемоги над нацизмом. Іван Дмитрович Рубан – єфрейтор 373-ї Миргородської піхотної дивізії 931-го артилерійського полку 1-го Українського фронту, який отримав поранення у переможному 45-му, вже перебуваючи на німецькій землі, звідки повертався додому через Чехословаччину і Польщу. Василь Каленикович Шевчук, який був призваний до армії у 44-му році, і на посаді корабельного старшини служив на торпедних катерах Балтійського флоту.
|
