Совість, громадський обов’язок, мораль – це ті поняття, котрі з кожним днем у нашому суспільстві чомусь втрачають свою значущість та шанс на існування. Навіщо вони даються людині? Ці поняття не мають матеріалізованої форми, але разом з ними особа почуває себе спокійно і щасливо. Та, на жаль, це стосується не кожного. Доказом цього є ситуація, в яку потрапив наш читач, і котра ніяк не може вирішитись ще з 1991 року.
Отже, все почалося так. До редакції «Берега надій» звернувся постійний читач, житель селища Роздори Володимир Кокорілов, котрий з відчаєм у душі розповів про конфлікт, який існує між ним та його сусідкою. Куди тільки не звертався Володимир Юрійович: і до сільської ради, і до Синельниківського міськрайонного суду, і Синельниківської районної державної адміністрації, і головного архітектора, і відділу держкомзему у Синельниківському районі, і Синельниківського міськрайонного управління юстиції... Практично скрізь виносяться рішення на його користь, проте й досі він не може отримати те, заради чого це все розпочалось. А причиною цього всього конфлікту є самочинно захоплене сусідами подвір’я.
У 1991 році Іван Лебідь (сусід нашого читача) зняв алюмінієвий паркан, який ставив Володимир Кокорілов, і поставив інший, пересунувши при цьому межу на 60 см. Потім, у 2004 році, він здвинув межу ще далі, аж до задньої стінки сараю, через що Володимиру Юрійовичу ніяк було повноцінно користуватися спорудою. Після того, як читач почав вимагати повернути паркан на місце та припинити свавілля, Іван Лебідь вирив канаву шириною і глибиною приблизно 50 см продовж всієї довжини паркану та підвів до неї стік води, чим почав руйнувати сарай.
В грудні 2013 року І.Н. Лебідь помер, а його дружина Галина Лебідь фактично прийняла спадщину, але не виконувала рішення суду. Після цього вже був не один суд, але результату так і немає.
Ось так і живе Володимир Кокорілов, обмежений у своїй земельній ділянці, у користуванні сараєм. Виникає тоді запитання: чому не можна жити мирно, по-сусідськи? Хіба не краще мати дружні стосунки із сусідами, які допоможуть у разі необхідності, аніж навіть не вітатися?
Та головна проблема в тому, що ніхто не може змусити порушника „чужого простору” припинити це свавілля. Тоді виникає запитання: навіщо суди, позитивні рішення на нашу користь? Навіщо взагалі така купа установ, які працюють начебто на наше благо?
Євгенія ЗАЇКА.
|
