21 лютого – день рідної мови, яка є культурним кодом нації, її духовною скарбницею, її інтелектом.
Знати державну мову, шанувати та захищати її – життєва необхідність для кожного громадянина. Якщо суспільство не користується в повному обсязі державною мовою, воно зазнає колосальних економічних, політичних, духовних та інтелектуальних втрат.
Правильно та чисто говорити рідною мовою може кожний, аби тільки було бажання. Це не є перевагою письменників, учителів-мовників, акторів, дикторів.
Це не тільки ознака, а й обов’язок кожної освіченої людини. Культурними у нас мають бути всі, незалежно від того, працює людина розумово чи фізично. Як не згадати пророчі слова давньогрецького філософа Сократа, який жив у IV ст. до н.е.: «Заговори, щоб я тебе побачив».
Індивідуальна мовна культура – це своєрідна візитна картка особи незалежно від її віку, фаху, посади. Навряд чи матиме належний авторитет і вплив той, хто не вміє правильно висловити свою думку.
Наш мовний простір – у побуті, на вулиці, навіть у ЗМІ – заполонив суржик. Це збіднена мова, позбавлена національного колориту, краси і виразності. Зранку чуєш: «Добре утро. Як діла?». В автобусі виконуєш «просьбу оплатити білєтік», прохання «остановиться в Цигановкі», або «вийду на слідуючій остановці». У школі: «Домашку сдєлав?».
Суржик оточує нас майже повсюди. Звідки він? Від незнання, від намагання говорити російською, від байдужості?...
Суржик – це російсько-українська мішанина. За російського царизму українську мову забороняли століттями. Та навіть за переписом 1910 року на території сучасної України понад 70% людей, у тому числі й на сході, говорили українською.
За радянської влади українських селян, основних носіїв української, заморили голодоморами. Письменників, учителів, учених, військових масово репресували.
Українську мову витіснили практично з усіх сфер життя. Її вивчення, на відміну від російської, не давало жодних кар’єрних перспектив. Не знаючи до ладу жодної мови, українці намагалися говорити російською, щоб «вивищитися». А на практиці виходив суржик – продукт колоніального панування.
Суспільство наше століттями було об’єктом імперського насильства, яке формувало стійкий стереотип: вижити – значить пристосуватися. Тому підлабузництво, хабарництво, «кумівство», готовність зректися цінностей задля соціальних благ – це все було цінностями виживання.
Нині в Україні є всі юридичні підстави для відродження української мови як чинника, що об’єднує державу.
Тож плекаймо чистоту рідної мови! Борімося за її красу!
Пам’ятаймо слова В. Сухомлинського: «Говорити скаліченою мовою – все одно, що грати на не налаштованій скрипці».
Людмила РИЖУК, учитель української мови та літератури Миролюбівської ЗШ.
|