Літньої пори Георгій Колпак завжди виходить вітати схід сонця. Звична стежинка серед буйного різнотрав’я з медовим ароматом, вторована за три десятиліття, виводить його в степ. Озима пшениця! Ніколи ще не було таким дорідним і зернистим її золоте колосся. Ніжному шепотінню пшениці не заважають ані дзвін перепелів, ні стрекотіння коників. Поле живе своїм споконвічним життям. Котяться одна за одною ледь помітні в’юнкі хвилі, то там, то тут скручуються у водоверть. Потиснув у жмені колоски, вдоволено відзначив: налилися.
Закінчився лан пшениці. За ним білим цвітом квітує «скандальна» гречка. А за нею – ярко-жовтий вишикуваний високою стіною соняшник. Між іншим, якби спитали, хто для мене Колпак – я б відповів: «Соняшник». Корисне сонячне проміння квітка сприймає, як Колпак – корисний досвід, а ще обидва глибоко вкоренилися.
Поле… Воно б родило і без нього, і лелеки поверталися б до старих гнізд, і ластівки, і весняні струмки знаходили б сліди широкої ставкової чаші. Ось тільки він без нього не може жити, так палко закоханий у степове роздолля.
Час плине швидко. Неначе вчора худенького хлопчину, випускника Кримського сільгоспінституту Георгія Колпака прийнято в члени колгоспу ім. Леніна. Наче вчора молодому агроному довірено великий рослинницький цех господарства, яке на той час ще звалося «кузнею кадрів». Тільки за період мого головування «викувано» із спеціалістів господарства когорту успішних керівників для району. Не минула ця доля і молодого аграрія Георгія Колпака.
Пливуть літа мов тихі води. Моєму колишньому підопічному, а сьогодні ветерану, лідеру сільськогосподарського виробництва Георгію Васильовичу Колпаку в пору мудрої осені, 24 жовтня виповнюється 65 років від роду і 33 – відтоді, як очолив колгосп (а згодом – ВСК) «Україна». До речі, це ледь не перший випадок такої «стабільності» в історії Синельниківщини.
За ці роки він створив сім’ю, де панують любов і повага, виростили з дружиною Катрусею двох гарних доньок, пишаються внуками.
Він показав себе справжнім фундатором сільгоспвиробництва, вмілим організатором, ерудованим спеціалістом. Колпак – це ціла школа передового досвіду: постійно випробовуються нові сорти і гібриди рослин, застосовуються передові технології, ефективні методи ведення виробничих процесів. Його невтомна праця достойно визнана урядом: почесне звання «Заслужений працівник сільського господарства України», ордени «За заслуги», Святого Георгія Побідоносця, численні грамоти, подяки…
Свій ювілей Георгій Васильович зустрічає сповнений сил, енергії, нових великих планів, бо живе в ритмі часу, є учасником найбільш гарячих та життєво важливих подій. В цей святковий день він одержує безліч теплих вітань від рідних і багатьох своїх друзів і колег. А головне – це квіти! Квіти поваги і щедрості, жива вдячність людей.
Я не частий гість мальовничого села Великомихайлівка, але закарбувалась в пам’яті в’юнка асфальтівка і в степовому мареві перед очима виринає село, яким просто не можна не замилуватися.
Мимоволі на пам’ять спадають рядки Тараса Шевченка: «Неначе писанка село, зеленим гаєм поросло»… В цьому селі живе і працює Георгій Колпак разом з працівниками селянського кооперативу «Україна», засновниками якого свого часу виступили всі члени колишнього колгоспу. Вони самостійно прийняли рішення про фонд кооперативу, вступні внески, віддали власні майнові і земельні паї для спільного використання на основі колективної праці.
Люди обрали своїм ватажком Георгія Колпака і не помилились. Він ефективно організовує виробництво, турбується про людей, створивши господарство сталої високої культури землеробства і тваринництва, завдяки чому кооператив досяг вагомих результатів та стабільних показників. Тут існує інфраструктура, значною мірою забезпечені життєві стандарти і немає таємниці в тому, що орендодавці одержують по 25 тисяч гривень за один пай на руки.
Таких господарств, які ще не знищені реформами, залишилось в Україні біля 2000. Їх досвід треба поширювати і підтримувати на найвищому рівні – тоді й село розвиватиметься. Якби в це господарство приїхали керівники держави, то вони б побачили тісний зв’язок сільради та правління кооперативу і зрозуміли б: не потрібна нова нищівна для села територіальна реформа.
Завдяки твердій позиції голови кооперативу господарство було врятовано від неминучої розрухи. Він зберіг землю і колективне майно до єдиного цвяха, не залишив без роботи людей. І, як засвідчує час, господарство не звернуло на манівці, не загубилося в степах Синельниківщини, а навпаки, стало неабияким прикладом для інших.
Хлібороб Георгій Колпак не тільки любить село, а й всеплодющу матір-Землю, бо чорнозем – невичерпне джерело благополуччя українців. Найцінніший скарб, найбільше наше добро, дорожче золота. І йому болить, що розпочата у 1990 році земельна реформа обезземелить українців з наступним витисненням з їх споконвічної місцевості. Достатньо Верховній Раді України ухвалити закон про продаж землі, буде те, що передбачав наш Пророк:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
Не часто доводиться нам зустрічатися разом, та вже коли побачимося, завжди знаходиться привід для спілкування.
- За роки незалежності України сільському господарству нічого не давали, тільки забирали, - з сумом мовить Колпак. – Ми живемо тому, що не чекаємо манни з неба, звикли розраховувати на свої сили. Мені здається, головне – ніколи не зупинятися на досягнутому і більше того, не скаржитися на труднощі. Я завжди дотримуюсь трьох заповідей батька, який колись казав: "Синку, якщо намагаєшся стати справжньою людиною, то ніколи не бреши, не кради і не будь ледарем".
Оскільки ти, Георгій, називаєш мене вчителем (що почесно для мене), то нехай цей допис буде подарунком до дня народження учня, який випередив свого вчителя.
З роси й води, мій друже-хліборобе! Хай тобі, дорогий ювіляре, і твоєму сімейству здоровиться, а все задумане здійсниться.
Твій Валентин ВАСИЛЕНКО.
|
